Рецензія на виставу «Острів любові»

21 лютого 2020

Учасниця проєкту «МайстерняМолодого/рецензент» Коваль Владислава, рецензія на виставу «Острів любові». Молодий театр, режисерка Олександра Меркулова.

Кохння – світле почуття єдності, сплетіння сердець та рук, чистота намірів душі, щирий погляд та дотик, тепло розлите по всьому тілу, прискорене серцебиття та природне бажання увічнити союз у початку нового життя. Проте, також кохання змушує розкривати темні куточки людських почуттів – всеохоплюючий егоїзм змушує бруднити свою душу заздрістю, а деколи й кров’ю. Інколи кохання доводить до божевілля, наштовхує на речі неприродні, страшні, такі як самогубство чи вбивство. І виникає непростимий, злий, переслідуючий, неможливо забутий гріх.

Що таке любов? Де починаються її береги та як відчути що землі під ногами вже немає? Чому приставши до її берега, ми радіємо як діти, а відчуваючи небезпеку, тікаємо як звірі? Як не піддатися впливу заборонених плодів спокуси? Як знайти той ідеальний Острів любові?

27 жовтня 2018 року в Київському національному академічному Молодому театрі відбулася прем’єра вистави «Острів любові» за мотивами творів Марка Вовчка «Павло Чорнокрил» та Олександра Олеся «Острів любові». Постановником вистави виступила молода київська режисерка Олександра Меркулова, яка своєю головною задачею вбачала збереження традицій та звичаїв, дослідження обрядів та витоків українського народу. Режисерка вирішує об’єднати два українських твори в одній виставі, прибравши всі соціально-побутові конфлікти, залишивши лише тему кохання та її містичного впливу на людину. Місце дії перенесено з села, де герої відпрацьовували панщину, до чарівного Острова, підвладного коханню.

 Вистава про силу кохання, містичні чари та осередок її влади, який суддею виступає перед почуттями людини та змушує нести відповідальність за свої вчинки. Цей божий дар як вогонь, зігріває до розслаблення та при цьому може спалити до смертельних опіків. Люди підносять це відчуття до блаженства, забуваючи що за цим стоїть можливий біль, осуд, тяжкість як плата за блаженство любові. Почуття перевіряють внутрішню чистоту особистості – совість та чесність. Герої свідомо йшли на страшні вчинки, залишаючи за собою лише смолу та сажу на душі. Покарання за злочини понесе кожен – вічна самотність, неможливість душевного забуття та сама смерть.

Дія відбувається на магічному Острові любові, де панують містичні сили острову та божественний корінь  кохання, які втручаються у хід людських стосунків. «Чимось фантастично-таємничим віє від нього» – каже невідомий подорожній, вперше побачивши його береги. Проте острів притягує своєю таємницею, в ньому хочеться зостатись та розчинитися в любовному шелесті дерев та солодких співах птахів. Глядач відчуває в цей момент небезпеку. Атмосфера острова складає враження покинутого міста, порожнечі, де все мертве. Здається, що все присутнє на ньому намагається його покинути, врятуватися, отримати ще один шанс. Чорні душі притягують до себе човен подорожніх, чиї руки тягнуться до середини човна, проте ніхто не може досягти своєї мети, тієї омріяної свободи та спокою, втекти з магічного Острова любові.

З самого початку глядач розуміє, що Острів живий. Що він має матерію, об’єм, вагу, проте інтуїція підказує що цей острів несправжній, абстрактний світ чиєїсь уяви. Виникає думка, що режисерка натякає на наш внутрішній світ любові, на особисто сформоване поняття цього відчуття, тож й судити героїв ми маємо покладаючись на почуття та досвід свого «Острова любові», в який дух та подих вклали тільки ми самі. Тільки від нас залежить чи будемо ми щасливі в ньому, чи обійми острова будуть теплими, а ріки живильними. Або його сила вб’є нас, випалить все живе, згубить душу, витягне всю енергію.

Історія про кохання трьох молодих сердець, вічна тема любовного трикутника, яку розповідає старець-човняр своєму подорожньому. Він впевняв, що раніше на Острові не було так сіро та вогко, тут панували щирі, богами схвалені стосунки чоловіка та дружини. І справді перша сцена чарує своєю атмосферою справжньої любові. Молоде подружжя Павла та Галини віддаються священному обряду першої шлюбної ночі. Радість, щастя, любов кружляє навколо героїв під час їхнього танцю, де вони як двоє птахів пов’язали свої душі в єдине ціле. Здавалося, що весь світ, все живе на планеті радіє за союз молодих людей. Сама природа була поруч, коли молодята переплітаючи руки, пов’язали рушниками свої долі, такими ж білосніжними як їхні душі та довгими як їхнє можливе спільне життя. Боги не могли покинути чистий союз сердець, благословивши їх прекрасні, природні стосунки у можливому продовженні їхніх початків.

Естетичне задоволення глядач отримує від метафоричності та обрядовості сцени зародження дитини. Через українську символіку передає режисерка сцену божественного дару людству. Червона калина, передана  дружиною до рук чоловіка як символ дівочої невинності, з давніх-давен вважалася символом народження, крові, материнства та безсмертного плоду. А коли уважно глянути на зернину, вийняту з ягоди, то можна побачити, що вона нагадує маленьке серце, передане до рук свого чоловіка, підтверджуючи щирість відношення та чистоту дівчини. Калина вважається «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Важливою атрибутикою обряду були три глиняні чаші – дві позначали чоловічий та жіночий початок, а третя чаша як символ створення сім’ї, утроби та союзу. Обмивши свої руки пшеницею і піском, та поєднавши їх разом, з блаженством на обличчі, щастям, вірою у майбутнє, відбулося таїнство зачаття. Виникають сльози на очах від відчуття прекрасного поєднання двох сердець, захват від чистоти подачі сцени. Аніякої вульгарності, лише щастя за єднання чоловіка та жінки, як істот неземних в своїх початках, таких же божественних, як і всі жителі острова, адже це справжня магія – народження нового життя. Неабияка довіра відчувається між героями, сміливість та впевненість в один одному. Здається, що ці люди приречені прожити довге та щасливе життя разом, адже їхнє кохання переможе всі негаразди і перешкоди.

Проте, не все залежить від богів. Союз Петра та Галини схвалено на небесах, їм подарувала природа чари любові, але дала й випробовування на міцність почуттів. Утроба Галини виявилася безплідною. Встигши уявити щасливе майбутнє молодої сім’ї, щиро радіючи їхньому щастю, втрата дитини викликає такий же біль у грудях, як і у головних героїв.  Несамовитий крик виривається з грудей Галини, коли вона бачить свої руки в крові та очі переляканого чоловіка. Героїня шукає підтримки, пояснень, поради, можливості втамувати нестерпний біль втрати. Але боги покинули подружжя, забравши чаші їхнього можливого продовження, витерши за собою сліди весільними рушниками молодят, перетворивши їхній символ союзу у ганчірку. Ми, як невільні присутні створення нової сім’ї та хрещенні батьки майбутньої дитини, в цей момент відчуваємо бездонну пустку в серці, ніби від нас самих відірвали шматок живого пульсуючого життя.

Стосунки молодят тріщать у руках богів, натякаючи, що наразі вони нічого не можуть зробити. Тільки час, вірність та любов допоможе вилікувати отримані рани. Взаємна підтримка переможе всі негаразди, головне – не покидати один одного та продовжувати будувати свій ідеальний Острів любові. 

Конфлікт і сюжетну лінію вистави важко назвати оригінальною, проте ті емоції та переживання, які отримує глядач під час дії, вражають своєю актуальністю й життєвістю. Проблеми в сімейному житті, конфлікти, сформовані страхи змушують піддатися людину на непритаманні їй речі – егоїзм, обман, зраду. Павло, шукаючи відповіді на причини його несподіваного нещастя в сім’ї, знаходить нове кохання. Як у вир закружляло його почуття до молодої панночки Варки: палке тіло, ясні очі, любляче серце притягують до себе, чарують своєю недоступністю. Виникають нові питання, на які потрібно шукати нові відповіді, ця безодня вже не має берегів.

Відбувається повна руйнація минулого життя, три щасливі душі заради кохання вирішують занапастити себе, відважуючись на страшні речі. Кожен з героїв всередині тішить тільки свою любов, проявляючи нелюдський егоїзм. Ми бачимо моральне падіння особистості, її самоосуд, причини та наслідки страшних дій, до яких божевільне почуття любові може довести кожного з нас. Павло Чорнокрил, суворий, відлюдькуватий мовчазний парубок, вважаючи, що в нього ніколи не буде дітей від своєї дружини, відважується на зраду з молодою панночкою. Галина – світла, усміхнена, ще зовсім юна дівчина, дізнавшись про нове кохання чоловіка, готова вбити себе від горя, звільнити коханого від тягаря її присутності, обливши тіло крижаною водою на холодній скалі. Варка – молода, спіла, весела, щиро закохана у Павла, мріє провести з ним залишок свого життя.  Дізнавшись про його шлюб, скоює найстрашніший злочин – змушує парубка вбити свою дружину, яка тільки-но одужала після смертельного  жару та боротьби за життя. Вона змушує зробити цей вчинок в ім’я їхнього кохання, для спільного щастя та майбутнього.  

Найстрашнішим у сприйнятті цих подій є режисерська подача гри протилежності світів і настроїв. Кожне гріхопадіння супроводжувалося паралельною дією, яка з темряви софітів давала надію на щастя, на своєчасну зупинку, переосмислення своїх дій, але герої завжди заходили надто далеко. Ця боротьба за кохання мала наштовхнути глядача на вибір, який ми мали зробити разом з Павлом Чорнокрилом. Режисерська лінія історії вела нас від події до події так, що ми не могли осудити дії героя, щиро співпереживали його горю з безплідністю дружини та розуміли силу чар красуні панночки.

Проте, кохання Павла й Галини сприймається як чисте полотно, щирий та богами схвалений початок світу. Як справжнє кохання, яке оспівується поетами та принесене до земного життя людей з небес. Стосунки Павла з Варкою мають інше підґрунтя. Вони побудовані на пристрасті, вони активні, божевільні, вони дурманять голову. Герой не може впоратися з їхнім впливом, це полум’я охопило все його тіло.

Впродовж вистави не можеш зрозуміти на чиєму ти боці, адже кожен скоїв злочин, проте зробив це заради спасіння свого кохання. Виправдовуючи дії героїв, стаєш невільним суддею їхніх дій, адже хтось має понести відповідальність за скоєне. Хто є головним злочинцем? Галина, яка не зможе продовжити рід та сформувати повноцінну сім’ю? Павло, який піддався солодкій спокусі зради? Чи Варка, яка дізнавшись про шлюб коханого з іншою жінкою, не знайшла в собі сили припинити зустрічі? Кожен глядач в залі має своє ставлення та розсуд. Усі рівноцінно злочинці, цілісно нещасливі та фатально пов’язані. Проте, суд над усіма відбудеться. Останній злочин пояснить хто є жертва, а хто – злочинець. Ми протягом вистави намагалися виправдати зраду, зрозуміти її витоки, пожаліти героїв ситуації. Проте, закон є закон. Є чіткі поняття добра і зла, справедливості та позору, життя й смерті. Боги дали нам знання, підкорення їм супроводжує наше життя благословенням, цей моральний кодекс має бути принципами буденності. Але герої занапастили свої душі найстрашнішим, непростимим гріхом – убивством. З цього часу конфлікт набуває нових кольорів, пристрасне кохання перетворюється в сіре марево скоєного злочину, яке душить зсередини так, що неможливо послабити натиск.

Звільнений від шлюбних кайданів, Чорнокрил нарешті має можливість одружитися на Варці, проте не відчуває минулого щастя. Він розуміє, що тягар на його серці буде переслідувати його все життя, що вже ніколи він не буде щасливий, ні з новою дружиною, ні сам один у всьому світі. Павло розуміє, що вони прирекли себе на страшні муки на Землі та спокутування гріха в іншому світі. Не бачачи перед собою можливості спільного щастя, герой вбиває молоду нову дружину тим же рядном, яким вбив першу світлооку ластівку Галину, сподіваючись, що боги приймуть душу щирої, веселої Варки як мученицю, позбавленої життя насильницькою смертю. Павло взяв на себе всі гріхи та відповідальність за скоєні злочини, як останнє, що міг зробити в пам’ять про своїх коханих, яких він любив по-різному чуттєво, але так рівноцінно сильно.

Проте, душа панночки все життя буде блукати сірими хащами лісу, пам’ятаючи скоєний злочин, але ніколи не маючи можливості щось виправити та відчути споконвічний сон. Кожен має понести відповідальність за свої гріхи, богів не введеш в оману, каже вистава.

Весільні рушники Павла та Варки стали похоронними ряднами для холодного тіла Галини. На відміну від долі Варки, сили Острова подбали про упокій душі Галини, потойбічний світ прийняв її чистою сорочкою та посмішкою на обличчі, пробачивши всі гріхи палкій закоханості. Вона знайшла своє щастя та спокій у вічності, пішла до паралельного світу з блаженним серцем і тонким співом.

Режисерка визначає жанр вистави як легенди потойбічного. І справді, Острів любові здається вже давно забутим потойбічним пристанищем нашої пам’яті, через який старий човняр, ніби Харон перевозить душі померлих через ріку Стікс в підземне царство. Душа Галини одразу віднайшла свій притулок, покинувши сірий острів у блаженному світі забуття. Але душа Варки все ще мається на його околицях, тож човняр ніяк не може забрати її та подарувати омріяний спокій.

Особливим режисерським рішенням у виставі є музичне оформлення. Композиторка постановки – Наталія Цуприк, яка намагалася вкласти в звуки вистави якомога більше стародавніх українських пісень та музичних інструментів. Трещотки в руках у слов’янських богинь як символ влади та часу, сильні удари по бубну в руках у демона символізували приближення справедливого суду й року, зв’язка морських мушель, які видають звуки від кожного легкого доторку – дарунок Варці як пам’ять про скоєний злочин. Навіть тут режисерці вдалося передати протилежності внутрішнього світу героїнь, наділивши першу дружину Чорнокрила ангельським сопрано та мелодією скрипки в протиставлення якої виступило уявлення другої дружини – різкі звуки віолончелі створювали стан хижості та небезпеки.  

Атмосферу містичності створює пластичне рішення вистави. Маючи мову тіла як найяскравіший виразний засіб, хореографиня Ліда Соклакова формує світ візуальної умовності для уяви глядача. Рухи створювали відчуття живого організму Острова, його дихання та зв’язку з героями. Позбавлені можливості говорити, сили острова передають своє відношення рухами й жестами. За допомогою пластики глядач бачив перед собою містичні сили любові, непокоєнні душі Острова, подружок Варки при ворожінні, городян міста на ярмарку. Більше за все вразила сцена гуляння молоді на Івана Купала. Дикі танці, палкі поцілунки, атмосфера пристрасті, свободи, безкарності. Всі герої в масках, ніхто не понесе відповідальності за події цієї ночі, хоча Павло та Варка все ж вирішуються зняти с себе прикриття, та готові до відвертого спілкування. Веселощі й пристрасть доводить молодих людей до безпам’ятної оргії, візуально схожої на погрузлі в гріхах душі. Це перший гріх, з якого починається моральне падіння героїв. Також сильний енергетичний потік має містична сцена з Варкою, коли дівчина ще з незірваним плодом цнотливості, в дівочому вінку оберігає калиновий скарб, проте щедро ділиться своєю любовною силою з Островом, живлячи його молодою енергією. Дівчата граються з нею, співають в дяку оберегові пісні, благословляючи її черево на здорове потомство. Нестримна сила відчувається від образу Варки, вона як уособлення непідконтрольного гріха похоті та бажання, здається що ніхто в залі був би неспроможним втриматися від спокуси її жіночої краси.

Особливої атмосфери протиставлення любові та пристрасті режисерка досягла за допомогою світлового рішення, втіленням якого займалася Марі Акопян. Використовуючи прийом паралельної дії на сцені, вона демонструє два різних світи, долі жінок, які вимушені ділити одного чоловіка на двох. Завдяки цьому ми бачимо одночасно щастя однієї душі, яке побудовано на муках іншої, надію розлучниці як слідство безвиході дружини, смерть заради життя. В ці моменти формується точне відношення до подій, адже зовсім нещодавно ми намагалися виправдати та вибачити героїв.

Світлова гра вистави тісно пов’язана зі сценографічним рішенням вистави. Порожній простір, який має лише сірі кам’яні виступи острова, дає можливість домальовувати його зовнішній вигляд за допомогою пластики, світла і музики. Велике каміння на сцені, як символ розколу, містичного потойбічного простору, режисерка використовує як тягар Галини, який в будь-яку хвилину може розбити її крихке закохане серце; скалу над прірвою, як знайдене рішення проблеми; кам’яний човен, на якому душі загиблих дівчат відправляться до підземного життя. Сценографія натякає, що історія самого острова, його вид, колір чи місцезнаходження не важливі для сюжету. Головним є конфлікт трьох молодих людей, які потрапили у береги любові, його сила та магнетизм. Зовнішній вигляд сцени дозволяє наділити Острів своїм уявленням, застосувати наше ставлення до любові. Проте, любов – дарунок важкий як камінь, каже режисерка, його вагу може понести лише двоє людей, одного він потопить вагою своєї сили.

Але особливу енергію життя відображали актори вистави, які вклали у своїх героїв соціальні внутрішні конфлікти буденності. В постановці задіяні в основному молоді актори театру, проте також є і метри сцени, такі як Валерій Шептекіта та Анатолій Петров. Вони втілили образ старого човняра, який з мудрістю своїх літ оповідає історію молодих закоханих. Бездоганна пластичність, емоційність та пристрасть Дар’ї Баріхашвілі (у ролі панночки Варки), солов’їний голос, ангельська посмішка та щирість виконання Катерини Варченко (у ролі Галини), артистична сила та життя на сцені Сергія Пономаренко (у ролі Павла Чорнокрила) передали образи головних героїв вистати. Цей синтез протилежностей доніс головну думку вистави – ми маємо право на свій Острів любові. Проте скоєний гріх буде покарано належним чином, навіть якщо причиною злочину є щире, невимучене, справжнє кохання.

Глядач вийде із зали театру з відчуттям легкого смутку, аналізуючи та виправдовуючи героїв вистави, ставши невільним злочинцем і свого життя. Багато болю люди завдають егоїзмом своїх дій один одному, думками перебуваючи лише на особистому Острові кохання, забуваючи про інші світи, інші серця, інші Острови. Ми так сумлінно намагаємося побудувати ідеальний світ свого серця, запрошуючи туди обраних, та намагаючись позбутися забутих, що несвідомо стаємо на біле полотно гріха, з кожним кроком перетворюючи його на брудну ганчірку, а ідеальний Острів – на болото завданого болю та скоєного злочину.

 

 

 

 

 

Рецензія на виставу «Острів любові»