Чи варто шукати рецепт безсмертя?
У Молодому театрі повний зал. Починається вистава «Ін’єкція безсмертя». На сцені з’являється Лілія Ребрик. Глядачі з перших рядів починають знімати ії на телефон. Актриса одразу ж це помічає: забирає телефон, робить селфі з глядачами і зникає за кулісами. Така красномовна ілюстрація до українських шоу-реалій відбулася під час одного з прем’єрних показів.
Отже, вистава-бенефіс акторки Лілії Ребрик. П’єсу Карела Чапека «Засіб Макропулоса» режиссерка Олена Щурська обрала ще задовго до початку «карантинних часів», а репетиції постійно переривалися через періодичні локдауни. І майже кожен етап доводилося починати спочатку. Але попри все, прем’єра вийшла на початку цього сезону — у вересні.
Для багатьох ця п’єса Чапека знайома ще за фільмом радянських часів «Рецепт ее молодости», у якому головну роль зіграла Людмила Гурченко. Але ні в якому разі не закликаю порівнювати ці абсолютно різні за жанром і суттю мистецькі продукти. Єдине, що дійсно варто, — прочитати п’єсу.
На питання щодо побоювань порівняння вистави з кіно. За словами режисерки, фільм було створено як розважальну історію, а в театрі максимально хотіли від цього відійти.
«П’єсі майже 100 років, а питання ті ж самі знов актуальні. Міняється суспільний устрій, змінюються люди, обставини, цінності. Стає зрозумілим, що є правдивим, ціннісним, вічним, а що було підробкою — це відсіюється. Мене зачепило те, що головна роль — це жінка, яка світом не сприймається, а засуджується», — розказує Олена Щурська.
Головна героїня вистави — актриса Емілія, роль якої виконує Лілія Ребрик.
Жінка-зірка, яка своєю красою і славою вабить багатьох, але обирає самотність, точніше оберігає свою сутність від зовнішнього світу, ніби ховаючись від реальності. Лілія Ребрик ставить на сцені образ впевненої і сміливої жінки, яка постійно шукає гармонію у своєму світосприйнятті.
Емілія проходить цей чималий життєвий шлях — понад 400 років, змінюючи ім’я одне за одним. Вона проживає різні ролі і може підлаштовуватися до різних обставин, але чи приносить ій це задоволення? Чи має цінність така нестерпна ілюзія життя — питання, що набуває нових сенсів і форматів за п’єсою, написаною Чапеком майже сто років тому.
Дійство у виставі відбувається у форматі телешоу, якими перенасичена реальність українців. Тобто, реальне життя навмисно перетворюється у показову картинку-обкладинку. У цьому просторі можна з’ясовувати стосунки, принижувати чи насміхатися, врешті-решт вчинити суд над Емілією. При всіх. Шоу, на якому існують свої правила гри, що позбавлені справжніх цінностей. Такі речі, як честь, кохання, правда апріорі не можуть існувати у суспільстві, неспроможному сформувати власну думку.
Акцентованою на сцені є коробка-трансформер як символ пастки для Емілії. Це, з одного боку, схоже на її дім, у якому вона ховається від усіх, намагаючись акумулювати всі свої сили. З іншого, конструкція символізує часову пастку, у якій душа героїні страждає від самотності і суспільного осуду. Лілія Ребрик органічно опановує цей тісний шматок простору, у якому майже неможливо вільно дихати.
У театрі жанр вистави визначили як «танцювальна чума». По-перше, пластика на сцені символізує одночасно трансформацію не тільки головної героїні, але й цілого суспільства. Точніше, вплив суспільства на конкретну людину — Емілію, що може мати руйнівні наслідки. По-друге, чума — це хвороба, яка відфільтровує — що є наразі у житті цінного і важливого, а що – скороминуще і непотрібне. Як розказала сама режисерка Олена Щурська, вона хотіла, щоб це була саме танцювальна історія. До того, ж Лілія Ребрик робить це мегарпрофесійно і граційно. Пошук хореографів на цю виставу фіналізувався тим, що запросили Андрій Дикого (чоловіка Лілії Ребрик). Для нього це перший досвід у театрі. Отже, хореографія наділяє виставу не тільки пластичною експресією, але ще й підсилює ідейні меседжі. Взагалі, це мультижанрова вистава. Це не суто драма, бо є елементи і мюзиклу, і трагіфарсу, і психологічної мелодрами. До речі, наразі жанрова поліфонія – одна з ознак сучасного театру.
Життя в інформаційному просторі, наче у телешоу, змушує людину або вірити, або вмикати критичний погляд. А гонитва за безсмертям або рецептом якнайдовше залишатись неприродньо молодим може перетворити життя людини у суто механічне існування, безрадісне і штучне. І у виставі чітко артикулюється теза про вічні цінності, що не втрачають своєї актуальності, і насамперед вони і є таким собі двигунчиком нашого життя.
А тепер спойлер: у виставі глядачу таки розкривають “рецепт безсмертя”, який є незмінним для усіх поколінь та не залежить від епохи, географії і статусу.