На Камерній сцені столичного Молодого театру зіграли прем’єру — «Острів любові»
Вистава створена за творами Марка Вовчка та Олександра Олеся. Поставку здійснила Олександра Меркулова, вона ж є автором інсценізації, в основі якої — оповідання Марка Вовчка «Павло Чорнокрил», а від Олександра Олеся тут — лише назва спектаклю та вступний і фінальний епізоди.
У головних ролях виступили яскраві молоді актори: Катерина Варченко (Галя), Дарина Баріхашвілі (Панночка), Сергій Пономаренко (Чорнокрил). А образ Діда грає патріарх театру Валерій Шептекіта. Цілком можливо, що ніхто з них не запише ці ролі до списку своїх найбільших досягнень. А воно, власне, так і задумано: бо ролі зроблено за суто ілюстративним принципом, як на фотопробах, коли артист, за потреби, демонструє сумне, чи навпаки, життєрадісне обличчя («Чі-і-із!»). Втім, спектакль сильний якраз не тим, що ми звикли називати психологією. Переконливість цього видовища — в його живописній картинності. Іноді ці «картинки» просто заворожують — як-от у пролозі, коли Дід везе когось на човні на Острів любові, і човен пливе якраз на глядача, тобто — просто на тебе, і ти в якийсь момент усвідомлюєш, що всі твої сусіди в цьому маленькому глядацькому залі — вже давно там, на тому світі, куди повільно веслує старий Харон-Шептекіта. При цьому підзаголовок вистави — «Легенди потойбічного» — здається цілком виправданим.
В основі сюжету — любовний трикутник. Цей геометричний символ людських взаємин — старий, як світ, а у виставі Олександри Меркулової він взагалі підкреслено прадавній, і належить, можливо, аж до неймовірно далекої Трипільської епохи. На цю думку наводять химерні істоти, яких бачимо на сцені — але яких у природі немає. Щоправда, декого з них ми ніби «впізнаємо», це ляльки-мотанки, проте тут вони живі й незвично великі (художник Юлія Заулична, хореограф Ліда Соклакова). Вистава всуціль пронизана піснями — також дуже давніми, автентичними, рідкісними, дібраними так, що більшості з них ми, здається, ніколи не чули. Здавалось би, і ті безіменні істоти, і ті пісні в цій виставі — то лише робота безликої масовки, хору. Одначе ота «масовка» існує як потужна жива всеохоплююча стихія, й можна лиш уявити собі, скільки праці вкладено в те, щоб уся ця картина звучала так злагоджено, як вона звучить...+